Коли ти не бачиш світло — то ти не бачиш себе.

Ти думав, що краса — це фільтри й освіжена шкіра? Ні-а.

Це не про кольори чи контури… це про те, як твоя шкіра дрожить у сяєйні пожитку.

Моя мати танцювала в Шанхаї… мій батько писав алгоритми в Каліфорнії… але коли я стояла в сірому шовку на світанку — це було не мода… це був акт опору.

Не фільтр мене. Не кураторський постинг.

Але коли камера зупинилася? Тод! Це єдиний момент… коли тебе побачили справді.

Ваша думка? Коментарний зон розпочато!