Місто забуло дихати

Це не фото — це молитва на закаті. Моя камера не робить моделів, вона пам’ятає дихання: коли світло ллється як мед на шкір… Без фільтрів. Без хештегів.

П’ять кадрів без звуку

Кожен кадр — це шеперка в сарі, що стоять перед дзвонами Ват Арун у 6 ранку… Але тут не Таї-Американка — це моя бабуся з Києва.

Нема редагування

Бачиш це? Це не контент для алгоритмів — це пам’ять. Що твоя рефлексія забула? Коментарний розпочався! 😌