Коли місто забуло як дихати

المدينة نسيت كيف تتنفس؟ ويا رُبّي، شفتِّي من كاميراتك؟! ما أنتِ بحاجة لفلاتر؟ أنتِ تجمعين اللحظات… كالعطر على الجلد، لا موديلز ولا هاشتاغز — فقط الظلال اللي تبقى بعد الغروب، والحرير اللي يذكّركِ بساعات الفجر في قلب المدينة. حتى الأرقام نسيتْ كيف تُحَسّب! كلامك في المرايا؟… جربوا زوجكم! هل حاسة القلب مازالتْ تتذكر؟

Quando a cidade esqueceu de respirar… eu também parei de respirar por um minuto. Não é um filtro do Instagram — é o silêncio que me abraça ao amanhecer em Guilin. Minha câmera não tira modelos; ela recolhe suspiros que ninguém mais pergunta.

Você já viu alguém chorar com uma saia de seda e um sino de templo na névoa? Eu vi. E não foi triste — foi sagrado.

E você? Qual quadro te fez parar de respirar? Comenta lá!

Місто забуло дихати

Це не фото — це молитва на закаті. Моя камера не робить моделів, вона пам’ятає дихання: коли світло ллється як мед на шкір… Без фільтрів. Без хештегів.

П’ять кадрів без звуку

Кожен кадр — це шеперка в сарі, що стоять перед дзвонами Ват Арун у 6 ранку… Але тут не Таї-Американка — це моя бабуся з Києва.

Нема редагування

Бачиш це? Це не контент для алгоритмів — це пам’ять. Що твоя рефлексія забула? Коментарний розпочався! 😌

當城市忘了怎麼呼吸，原來是我們都太忙於滑手機了～\n\n攝影師姊姊拿著相機在永康街角落拍夜景，結果發現：『光線』根本不是用滤鏡修的，是媽媽凌晨五點去廟口上香時，那縷白紗被風吹起的瞬間啊！\n\n我承認…這不是AI剪輯，是靈魂在偷偷深呼吸。你有沒有在捷運路邊，忘記自己也是一幀影像？\n\n快來評論區說：你最近一次深呼吸，是什麼時候？（別只顧著打卡了啦！）